Про досягнення України на Олімпіаді-2024, боротьба з впливом Росії на міжнародні федерації, інвестиції в розвиток вітчизняного спорту, повернення юних атлетів з-за кордону та майбутні досягнення українців на світових турнірах – у інтерв'ю РБК-Україна розповідає міністр молоді та спорту України Матвій Бідний.
5 вересня Матвій Бідний офіційно очолив Міністерство молоді та спорту України, позбувшись приставки в.о. Тепер очільник відомства з ще більшим завзяттям має поринути у вирішення питань, що стосуються українського спорту. А їх досить багато: від покращення матеріально-технічної бази для підготовки атлетів та популяризації масового спорту в країні – до ще більш наполегливої роботи задля повної й безкомпромісної міжнародної ізоляції російських спортсменів.
А з огляду на те, що Бідний працює в структурі Міністерства молоді та спорту вже тривалий час (з 2016 року), то хочеться вірити, що він знає, які проблеми потребують якомога найшвидшого вирішення, аби український спорт розвивався, позбувся корупційних скандалів, а український стяг звивався над п'єдесталами світових змагань все частіше й вище.
У інтерв'ю РБК-Україна Матвій Бідний розповів про виклики, які стоять нині перед його відомством, про розвиток спортивної інфраструктури в країні в умовах війни, успіхи та невдачі наших атлетів на світовій арені, "спорт поза політикою", брудну російську пропаганду та її вплив на міжнародні федерації, а також про те, чи буде Україна подавати заявку на проведення Олімпійських ігор.
– Нещодавно закінчилися літні Олімпійські Ігри. Україна здобула 12 медалей, зокрема - три золотих. Як ви оцінюєте результат участі України?
– Цей результат є не просто спортивним досягненням, а свідченням того, що навіть за найскладніших обставин війни ми демонструємо усьому світу українську волю до перемоги. 12 медалей, зокрема й три золоті, – це результат титанічної праці наших спортсменів і тренерів, які готувалися до змагань у надзвичайно важких умовах. Це найкращий результат за золотими медалями за останні 12 років. Кожна медаль – це не лише результат багаторічної праці, але й символ незламності українців.
Приклад Ірини Коляденко, срібної призерки паризьких Олімпійських ігор, є ілюстрацією того, як наші спортсмени долають труднощі війни. Коли почалося вторгнення, Ірина перебувала на олімпійській базі в Кончі-Заспі, де команда готувалася до міжнародного турніру. Після повернення до рідного Ірпеня її дім був знищений російським танком і вона кілька тижнів ховалась у підвалі. Але вона продовжила тренування, здобула ліцензію на участь в Олімпіаді та завоювала срібну медаль. Її приклад демонструє, що наші спортсмени розуміють: їхня місія – не тільки змагатися, але й представляти Україну на міжнародній арені, навіть в умовах війни.
Цей результат також відображає синергію між усіма, хто підтримував наших спортсменів: від уряду, який забезпечував необхідні умови, до вболівальників, які своїми серцями були поруч із командою.
Навіть у найскладніші моменти, коли здається, що боротьба безнадійна, українці завжди знаходять у собі сили для нових перемог. Цей успіх також свідчить про те, що український спорт є невід'ємною частиною нашої національної ідентичності, яку ми захищаємо з тією ж завзятістю, з якою захищаємо свою землю.
– Скільки коштували підготовка та участь в Олімпіаді?
– Фінансування участі наших спортсменів у Олімпійських іграх – це складний і багатогранний процес, який охоплює широкий спектр витрат. Це включає підготовку спортсменів, закупівлю необхідного обладнання, логістику, медичне забезпечення, організацію тренувальних зборів та участь у кваліфікаційних змаганнях. Тим більше, що атлет йде до Олімпійських ігор усе своє життя, а участь в іграх – це, зазвичай, пік спортивної карʼєри атлета.
В умовах війни ці витрати стали ще більш критичними, оскільки багато спортивних об'єктів в Україні були зруйновані або пошкоджені, а частина спортсменів була змушена тимчасово виїхати за кордон для продовження тренувань.
Зокрема, стрибуни у воду Олексій Середа та Кірілл Болюх, які вимушено залишили свої домівки і тренувальні бази через постійні обстріли, провели кілька місяців у Німеччині, де змогли продовжити підготовку. База у Кремінній, де раніше проводилися збори перед початком сезону, була захоплена і знищена. У Миколаєві, звідки родом Середа, у лютому 2022 року воду з басейна використали для потреб міста через перебої водопостачання. Відкрити басейн і наповнити його водою стало можливим лише через 15 місяців повномасштабної війни.
Фінансування підтримки спортсменів – це інвестиції та внесок у національну гордість і демонстрацію світу нашої незламності. У кожній витраченій гривні є частинка нашої спільної віри в те, що Україна обов’язково переможе, і перемоги на спортивних аренах додатково мотивують наших військових на фронті. Мені розповідали багато історій, як солдати на фронті вболівали за Ольгу Харлан та Ярославу Магучих, як нацгвардійці, затамувавши подих, дивились золотий бій Олександра Хижняка. Ці емоції важко описати.
– Громадяни Росії та Білорусі таки взяли участь в Олімпійських іграх, хоча й у нейтральному статусі. Як Україна на це реагувала та яка ситуація з Паралімпіадою?
– Участь спортсменів з Росії та Білорусі під нейтральним прапором є питанням, яке викликає глибоке занепокоєння в українському суспільстві. Для нас спорт – це не просто змагання, це платформа, де ми можемо показати світові правду про війну, яку розпочала Росія.
Участь так званих "нейтральних" спортсменів, які мають громадянство країн-агресорів для нас є викликом, який ми долаємо. Завдяки спільній роботі з Офісом Президента, Міністерством закордонних справ України, центром протидії дезінформації РНБО, журналістською та спортивною спільнотою, ми у 20 разів зменшили кількість громадян РФ на Олімпійських іграх у Парижі. Якщо на Іграх у Токіо було понад 330 росіян, то у Парижі – лише 15. Це гарний кейс, який доводить, що Україна змогла захистити справедливість у спорті.
Наші паралімпійці – теж наша гордість у боротьбі проти російських агресорів. Під час кваліфікаційних змагань українські паралімпійці демонстрували свою позицію, піднімаючи стиснуту в кулак руку на знак протесту проти російської агресії.
Ярослав Семененко, український паралімпійський плавець, який втратив обидві руки і змушений був тікати з Маріуполя під час обстрілів, продовжує виступати на міжнародній арені, відкрито заявляючи про злочини Росії. Він отримував погрози від російських паралімпійців, але це тільки зміцнило його рішучість боротися за свою Україну.
Наша позиція щодо участі російських і білоруських спортсменів під нейтральним прапором залишається незмінною: ми категорично проти того, щоб ці атлети використовували спорт для легітимізації агресії своїх держав. Спорт не може бути поза політикою, коли мова йде про війну. Ми будемо продовжувати тиснути на міжнародні спортивні організації, щоб вони переглянули своє ставлення до цієї проблеми і забезпечили справедливі умови для всіх учасників, які дійсно дотримуються олімпійських принципів. Це боротьба не лише за спортивну справедливість, але й за принципи, на яких побудований міжнародний спорт.
– Кого представляють російські судді та журі на змаганнях? Чи можуть вони бути насправді неупередженими до українців?
– Проблема участі російських суддів у міжнародних змаганнях є надзвичайно важливою, оскільки судді, які мають громадянство країни-агресорки, можуть стати інструментом російського впливу та викривляти результати змагань. Росія активно використовує спорт як інструмент гібридного впливу, і судді, які мають російське громадянство, можуть бути частиною цієї системи.
Ми маємо широкий план роботи з міжнародними спортивними організаціями, щоб звести до мінімуму можливий російський вплив. Це необхідний крок, щоб забезпечити справедливість і прозорість у спортивних змаганнях. Під час зимових Паралімпійських ігор у Пекіні 2022 року українська делегація відкрито виступала проти участі російських спортсменів і суддів. Це викликало значний міжнародний резонанс, і ми продовжуємо працювати над тим, щоб забезпечити справедливість у спорті на всіх рівнях.
Наші зусилля спрямовані на те, щоб усіх, хто безпосередньо повʼязаний із країнами-агресорками було відсторонено від участі у міжнародних спортивних заходах, оскільки їхня присутність ставить під загрозу принципи чесної гри. Ми також активно співпрацюємо з міжнародними організаціями, щоб забезпечити, що спорт не використовується як інструмент політичної пропаганди і гібридного впливу на міжнародну політику.
– І все ж: чому деякі міжнародні федерації послідовно не допускають росіян до змагань, а інші – не вбачають у цьому нічого "протизаконного"? Справа у продажних спортивних чиновниках, які беруть гроші від РФ, чи у чомусь іншому?
– Десятками років росіяни вкладали мільярди нафторублів, аби впливати на міжнародний спорт. Результати цих “вливань” ми бачимо й досі. Однак, спортивні федерації – це перш за все люди, тому не применшуймо роль особистості в історії.
Наприклад, президент Світової легкої атлетики (раніше знана як Міжнародна асоціація легкоатлетичних федерацій – Ред.) лорд Себастьян Кое домігся принципового рішення відсторонити усіх росіян з усіх дисциплін та видів змагань. У керівництві цієї організації немає жодного росіянина, а сам Кое системно підтримує Україну, нашу дитячу легку атлетику та зустрічався з Володимиром Зеленським, щоб обговорити подальші кроки підтримки України.
А є інший приклад – Всесвітня федерація боротьби, де два віцепрезиденти - росіяни Міхаіл Маміашвілі та Наталья Яригіна. До речі, це саме той Маміашвілі, який заявляв, що російські атлети мають приїхати у Париж на Олімпійські ігри на танках.
Нам треба розвивати спортивну дипломатію, просувати українців до керівництва міжнародних спортивних організацій та прибирати звідти росіян.
– Напередодні Олімпійських ігор російські пропагандисти ширили наратив, ніби олімпійці не повернуться зі змагань. Чи всі повернулись в Україну та як це краще контролювати?
– Ми розуміємо занепокоєння, пов’язане з безпекою наших спортсменів та інших членів делегації, особливо враховуючи складні умови, в яких проходять міжнародні змагання під час війни. Забезпечення безпеки кожного учасника – це наш пріоритет. Перед відправленням на Олімпіаду ми провели ретельні розʼяснення з командою про дисципліну та відповідальність.
Наша делегація повернулася з Олімпійських ігор у повному складі, і ми зробили все можливе, щоб уникнути будь-яких інцидентів. Ми продовжуємо вживати всіх заходів для забезпечення безпеки наших спортсменів та супроводжуючих осіб, адже кожен з них є амбасадором України і несе відповідальність за імідж нашої країни на міжнародній арені.
– Цьогоріч на Олімпійських іграх працював окремий Український Дім. У чому його особливість?
– Український Дім Volia Space у Парижі став унікальним проектом, який не лише представив нашу країну на Олімпійських іграх, але й продемонстрував світові силу українського духу та нашу волю до перемоги. Він став справжнім культурним і медійним осередком України під час Ігор та надав можливість спортсменам відкрито говорити про війну, не побоюючись зауважень з боку організаторів ОІ.
Volia Space був створений не лише для того, щоб підтримувати наших спортсменів, але й для того, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до війни в Україні. Щодня у Volia Space проводилися покази документальних фільмів про війну, зокрема таких, як оскароносний "20 днів в Маріуполі", "Довга доба" чи "Ми, наші улюбленці та війна", що здобули міжнародні нагороди. Відвідувачі мали змогу не лише переглянути фільми, але й поспілкуватися з їхніми авторами, дізнатися більше про те, що відбувається в Україні, і підтримати наш народ у боротьбі за свободу.
Volia Space також став місцем зустрічей українських спортсменів, культурних діячів і представників діаспори. Цей проект показав, що Україна не лише здатна боротися, але й має що запропонувати світові у культурній та спортивній сфері. Український Дім відвідали більше 600 журналістів та більш ніж 105 мільйонів людей переглянули їхні матеріали про Volia Space.
– Щось подібне буде на зимових Олімпійських Іграх в Італії?
– Volia Space став успішним проектом, який заслуговує на масштабування, якщо для цього будуть відповідні підстави. Все ж ми маємо надію, що на майбутніх Олімпійських іграх нам більше не доведеться привертати увагу до війни і ми зможемо зосередитись на спортивній дипломатії нового, мирного часу.
– Чи вже почали підготовку до зимових Олімпійських ігор у Мілані?
– Підготовка до зимової Олімпіади 2026 року триває повним ходом, враховуючи складні умови, в яких перебувають наші спортсмени. Однак, ми робимо все можливе, щоб наші спортсмени мали можливість підготуватися до Ігор.
Ми активно співпрацюємо з міжнародними партнерами, щоб забезпечити нашим спортсменам належні умови для тренувань, зокрема за кордоном. Ми також розробляємо програми підтримки спортсменів, які втратили свої домівки і тренувальні бази. Україна обов'язково братиме участь у Олімпіаді-2026, і ми впевнені, що наші спортсмени покажуть високі результати та продемонструють волю до перемоги.
– І щодо наступної літньої Олімпіади і підготовки до неї. Чи є якийсь план, як Україні за чотири роки показати кращий результат?
– Насправді, аналіз виступів наших атлетів як на самих Олімпійських іграх, так і на етапі відбіркових змагань, особливо з урахуванням ретроспективи ігор 2016 та 2020 років, дозволяє нам виявити низку проблем, та спланувати роботу по їх вирішенню.
По-перше, ми бачимо проблему відсутності якісного резерву по багатьох видах спорту, деякі види спорту просто "вимирають", по інших конкуренція до складу національної збірної настільки невелика, що навіть мови про якісну змагальну діяльність всередині країни мови, як правило, не йде.
Тому перше, на чому ми сьогодні маємо зосередитися, – це підвищення показників масовості – залучення до занять спортом – що забезпечить основу для формування якісного та конкурентоспроможного резерву, та залучить до активності значну частку громадян, що, окрім іншого, стимулюватимуть економічну активність в галузі.
Шляхи досягнення – перехід від утримання комунальних закладів, що є сьогодні непрозорим та малоефективним механізмом, на фінансову підтримку профільних громадських організацій (спортивних клубів) із видів спорту, на основі виконання визначених критеріїв та конкуренції. В перспективі - системі “гроші ходять за послугою”, коли бюджет може частково розподілятися на цільовий рахунок споживача, а той сам вирішує в якій організації отримати послугу.
Такий підхід, по перше забезпечить конкуренцію за споживача, роботу субʼєктів надання послуг по його залученню та максимально широке охоплення, а по друге – нарешті дасть спортивним федераціям з виду спорту реальні важелі впливу на показники масовості та залучення. Це найважливіший фактор для розвитку будь-якого виду спорту в країні.
Друга велика проблема – недостатній, мʼяко кажучи, рівень науково-методичної складової підготовки наших збірних команд, що має забезпечуватися висококваліфікованими кадрами, які постійно підвищують свій фаховий рівень відповідно до сучасних вимог спорту вищих досягнень.
Сучасний спорт пронизаний наукою, із провідними спортсменами працюють цілі команди науковців, що вивчають та ефективно застосовують новітні методики підвищення працездатності, покращення відновлення, фізичного та психологічного стану атлета.
Треба чесно визнати, що тут ми дуже багато втратили, і тому нам сьогодні на системному рівні треба докласти всіх зусиль для підвищення фаховості та професійного рівня забезпечення сучасної спортивної підготовки, формування кадрового потенціалу, відновлення науково-методичної основи підготовки. Формування замкненого циклу на базі профільних навчальних закладів, поєднаних з науково-дослідницькими центрами та центрами олімпійської підготовки по пріоритетним видам спорту.
Ну, і третя проблема, мабуть, є наскрізною для всієї системи державного управління. Це оперативний доступ до достовірної інформації. Тому одне з наших пріоритетних завдань – наскрізна цифровізація галузі, що забезпечить релевантні дані, якісну статистику для прийняття ефективних управлінських рішень та можливості їх швидкого коригування.
Зрозуміло, що все це – системні зміни, які дадуть результат переважно в довготривалій перспективі. Але якщо не зволікати, я впевнений, ми зможемо побачити перші результати вже в Лос-Анджелесі в 2028-му.
– Чи забезпечені на сьогодні рівні умови для розвитку олімпійського і паралімпійського спорту в Україні?
– Я завжди був прихильником паритетності та рівноправʼя у спорті. І можу констатувати, що у нас є потенціал ефективного розвитку, як олімпійського, так і паралімпійського спорту. Обидва ці напрямки спорту вищих досягнень однаково страждають від війни, обидва ці напрямки потребують уваги та прославляють Україну у світі. Але системно потрібно реформувати спорт, аби реалізувати увесь потенціал.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії ми почали більше приділяти увагу спорту осіб з інвалідністю та особливо адаптивному спорту. Зараз, коли щодня через війну збільшується кількість осіб з інвалідністю, ми маємо відповідати на цей виклик. Тому у кожному виді спорту ми ініціюємо запровадження адаптивних дисциплін, які зроблять спорт дійсно доступним для всіх.
– Маєте плани щодо залучення міжнародних інвесторів для розвитку українського спорту?
– Це комплексний та широкий напрямок, який буде ефективно розвиватись у демократичній та прозорій системі спорту. Чим більше людей займаються тим чи іншим видом спорту – тим цікавіший він для інвесторів, спонсорів та рекламних контрактів. Ми впевнені, що розвиток клубної системи стане додатковим стимулом для розвитку і цього напрямку.
– Як війна безпосередньо впливає на спорт в Україні? Скільки атлетів загинули, скільки обʼєктів пошкоджено та зруйновано?
– Війна принесла катастрофічні наслідки для українського спорту. Понад 520 об'єктів спортивної інфраструктури були пошкоджені або зруйновані, включаючи 15 баз олімпійської, паралімпійської та дефлімпійської підготовки. Ці втрати значно ускладнили процес підготовки наших атлетів. Нещодавно у результаті російського ракетного обстрілу знищено Палац спорту у Харкові – по території спортивного обʼєкту влучили шість ракет.
Ми також втратили багато спортсменів, які загинули внаслідок російської агресії. Щонайменше 498 атлетів та тренерів вбили росіяни. Серед останніх втрат – мій знайомий, Роман Головатюк. Він був заслуженим майстром спорту з кікбоксингу WAKO. На жаль, війна безжально забирає найкращих. Роману було всього 29 років... Тепер він назавжди частина нашої небесної команди.
Більше трьох тисяч українських атлетів у перші дні повномасштабного вторгнення пішли захищати свою країну і сьогодні вигризають Перемогу України.
– Багато юних спортсменів з батьками з початком повномасштабного вторгнення переїхали за кордон. Яку роботу Міністерство буде проводити у питанні того, аби ці атлети представляли саме Україну на міжнародних змаганнях, а не виступали за інші збірні?
– Ми дуже вдячні міжнародним партнерам за підтримку українських спортсменів на початку повномасштабного вторгнення, особливо, наймолодших спортсменів, які лише починають свій шлях у спорті. Станом на зараз ми бачимо, що переважна більшість дорослих та юніорів повернулись в Україну та виступають на міжнародних змаганнях під українським прапором.
Ті ж юні спортсмени, які поки перебувають за кордоном, потребують безпеки та умов, які ми зможемо забезпечити після Перемоги. Ми зараз наполегливо працюємо по лінії молодіжної політики, аби зберегти їх потужний звʼязок з Україною та плекаємо у них українську ідентичність.
– Україна має успішний досвід прийому Євро-2012. До повномасштабного вторгнення обговорювали ідею провести в нас Олімпіаду. Наскільки це нам насправді потрібно та скільки може коштувати часу й грошей подібна підготовка?
– Мрія про проведення Олімпійських ігор в Україні залишається актуальною, адже це можливість показати усьому світу здобутки нашої країни.
Але зараз ми зосереджені на захисті нашої країни від зовнішньої агресії, та й після Перемоги потребуватимемо певний час на відновлення. Думаю, до питання проведення Олімпійських ігор ми зможемо повернутись після перемоги над російським загарбником, адже вже визначено місця проведення найближчих Олімпійських ігор: Мілан (2026 рік), Лос-Анджелес (2028 рік), Брісбен (2032 рік). Тому будемо виходити із можливостей на той час та того, наскільки проведення Олімпійських ігор буде відповідати нашим національним інтересам.
– Практика, коли політики очолюють федерації з олімпійських видів спорту, шкодить чи допомагає розвитку спорту? Особливо, коли мова йде про можновладців – колишніх і теперішніх – з сумнівною репутацією.
– Назвати українську систему спортивних федерацій прозорою та ефективною наразі досить складно. І тут проблема не стільки у президентах федерацій, скільки у застарілій системі спортивного управління. Коли буде прозоре та демократичне управління – ми побачимо спроможні спортивні федерації, які популяризують спорт, залучають спонсорів, роблять спорт видовищним та беруть участь у роботі міжнародних федерацій.
Ми маємо міряти по ефективності роботи організації, а не зосереджувати увагу на персоналіях та окремих випадках. Інша справа, що без реформи спорту, ми будемо спостерігати ті самі проблеми, які бачимо й наразі.
– На вашу думку, в яких видах спорту українські спортсмени у найближчі 10 років досягатимуть найбільших успіхів на міжнародній арені?
– Є два простих інструменти, які допомагають залучати нову кров у спорт та відповідно, бути конкурентними у світі: це трансляції та інфраструктура.
Ми стимулюємо федерації транслювати чемпіонати України та національні кубки на YouTube-каналі Мінмолодьспорту, аби якнайбільше людей могли подивитись спорт, який їм цікавий. А також будуємо реформу, в основі якої лежить система клубів, де українці зможуть займатися улюбленим спортом усією родиною.
Ми створюємо рівні умови та можливості розвиватись усім видам спорту. А хто проявить більшу спроможність – це питання лише часу.